Ставиться грандіозне завдання: якщо не описати, то хоч би дати якесь уявлення про непізнанне. Тут признається недостатність словесної знакової системи і, як в сучасному абстрактному живописі, вводяться порожні або майже порожні знаки, тобто знаки, яким не приписується якого-небудь сенсу, але, що піддаються чіткому визначенню.
По термінології Вільман-Грабовської [17], це напівпорожні форми. Наслідуючи вимоги ясності і чіткості – традицію, таку характерну для індійської дидактики, просто вказується, що слово, спожите в тексті, – це: і не те, і не те…
Бріхадараняка Упанішада [23]:
«… І ось повчання – воно таке: «не це і не це», бо не існує іншого позначення, окрім «не це». Він, цей Атман визначається так: «не це і не це». Він незбагненний, бо не осягнувся, не розрушений, бо не руйнується, неприкріплений, бо не прикріпляється, не пов’язаний, не коливається, не терпить зла».
Таке своєрідне відношення до слова привело до того, що давньоіндійська філософія, з позицій європейського читача, по своїй формі швидше нагадує мистецтво, іноді навіть абстрактне мистецтво, побудоване так, що «приймач» може сприйняти і зовсім не те, що там було закладене «передавачем».
В усякому разі, переконливість висловлювань задається не витонченістю їх логічної структури, а своєрідністю і часом парадоксальністю суджень і незвичністю зіставлень, внутрішньою красою словесних побудов і їх карбованим ритмом, іноді із внутрішнім рефреном. Переконує не логіка, а швидше магія слів. Ось декілька прикладів індійської стилістики, узятих з Дхармапади [46 – Український переклад В.Перконоса] – знаменитої збірки висловів, що входить у вигляді самостійної частини в буддійський Канон:
33
Ще трепетну думку, ще не рішучу
Іще вразливу, ще не живучу —
Мудрець, все ж, направляє в ціль,
Як лучник кожну свою стрілу влучну.
42
Що би не зробив ворог ворогу своєму
Чи ненависник ненависному,
Хибно направлена розумом дума
Може утворити в світі ще гіршу чуму.
104
Воістину, перемога людини над собою,
Тої, що живе по волі божій,
Зуміла сама себе присмирити —
Краще ніж перемога над юрбою.
112
Один день життя,
Якщо палкий волею,
Кращий сторічних:
Гибіння, скління, хиріння…
Лінощів люду.
153
*самасара*7
Переродження!
В пошуках творця Світу…
Не дає успіху.
Знову народження, знов…
Це горе… гріхи життя.
*7 – Пояснення терміну «самасара», «санcара» див в примітці надалі.
170
Хто бачить цей світ
Як бульку, як марево —
Того смерть не бачить.
197
Дуже щасливо
Живемо. Бо не ворожі
Серед розбрату.
221
Позбудьтесь гніву,
Прихильності, самовтіхи,
Позбудьтеся похоті.
Згинуть нещастя
У тих, хто не зв’язаний —
Ні духовно, ні фізично.
234
Мудрі стримані!
Тілом стримані вони
І у словах теж.
Вони стримують розум…
В усьому стримані… й скрізь!
Та, все ж, ці чарівливі фрагменти – не просто міфологічна поезія. Це елементи філософії, що створюють певний світогляд.
Можливо, європейська система мислення виявилася найбільш неспроможною саме в побудові великих філософських систем, коли робилися спроби усю безліч знань, накопичених локально, узагальнити у рамках якоїсь однієї грандіозної логічної побудови. І ось що особливо цікаво: європейська філософія виявилася уразливою передусім з позицій аналітичної лінгвістики.♣
♣ – мабуть й на Заході в науці (як мінімум у філософії) слід з’єднати «фізику і лірику». Адже український поет В.І.Самійленко вірно підмітив це цілим своїм віршем:
Не вмре поезія, не згине творчість духа,
Поки жива земля, поки на ній живуть,
Поки природи глас людина серцем слуха, —
Клопоти крамарські її ще не заб’ють.
Не вмре поезія, поки душа бажає
Зирнути в ті краї, де око не сягне,
І хоче з меж вузьких порватися в безкрає,
Щоб зрозуміти все небесне і земне.
Не вмре поезія, хоч людськість ціла стане
Про їжу тільки дбать, про дух забувши свій:
Потреба вищого бажання в серці встане
І викличе в душі рої забутих мрій.
І вічні голоси творців із-за могили
Промовлять до людей, що серця позбулись;
І наберуть вони від них нової сили,
І будуть серцем жить, як і жили колись.
І поки на землі ще є одна сльозина,
Поезія її нащадкам передасть;
І поки на землі ще втіха є невинна,
Поезія в її ще радощів додасть.
А якщо людськості зла доля присудила
Діждатися колись життя свого кінця,
То буде на землі останняя могила —
Останнього співця.
Останнім часом дуже велика увага приділяється вивченню мови з дуже широких, якщо хочете, методологічних, позицій. Це легко пояснити: вивчення мови дозволяє перевести гносеологію і, можливо, ширше – вивчення мислення з ряду спекулятивних побудов в розряд природно-наукових дисциплін. В цьому випадку з’являється об’єкт дослідження – мова, відкриваються можливості спостережень, експерименту і перевірки гіпотез. При цьому, правда, глибина постановки завдань зменшується*8.
*8 – Дорече, те ж саме сталося з фізикою: до кінця XIX століття це була переважно метрологічна наука, пізніше вона стала претендувати на пояснення світу, використовуючи методи дослідження природних наук, але при цьому глибина постановки питань зменшилася. У обох випадках виявилося можливим обговорювати проблеми філософської спрямованості, не торкаючись таких, здавалося б, кардинальних питань філософії, як пізнаваність або непізнаваність світу. ♣
♣ – темна (тобто, поки що – незрозуміла вченим) матерія та енергія, що у Космосі за сучасними оцінками складає 73% Всесвіту.
З позицій лінгвістики, філософію виявилося можливим розглядати як патологію мови, стверджуючи, що її проблеми виникають з неправильного вживання слів, приписування їм деякого безумовного і строго визначеного сенсу. Джерела цієї традиції вживання слів знову-таки йдуть ще з Древньої Греції, де широко було поширено вчення про те, що терміни є іменами речей. Ця концепція особливо чітко утілилася у вченні про Логос*9. Насправді в різних місцях навіть одного і того ж тексту слова розуміються по-різному, не кажучи вже про різне його розуміння різними філософами.
*9 – Вчення про слова як імена дуже яскраво сформульовано в діалозі Платона «Кратил».
І якщо, на думку англійської філософської школи, минула філософія була зловживанням мовою, то нова повинна займатися усуненням цього зловживання; профілактика і лікування мовних помилок – ось завдання істинної філософії. Зараз нерідко стверджують, що і філософія науки повинна зводитися до вивчення структури її суджень і, отже, в першу чергу – до вивчення мови.
По-різному можна відноситися до загальної концепції англійської лінгвістичної школи*10, але безумовно самостійний інтерес представляє ту обставину, що усю систему традиційної європейської філософської думки виявилося можливим піддати такій гострій критиці з чисто мовних позицій.
*10 – Ґрунтовне і в той же час дуже критичний виклад її ідей можна знайти в [25].
Увесь цей гострий критицизм не може бути віднесений до давньоіндійської філософії, – там постулатом є свідомо інше, вільне, дуже творче відношення до слова і виходячи з цього будується уся система суджень. Там, на відміну від європейської філософії, заздалегідь передбачається імовірнісне сприйняття слова.♣
♣ – що не заважає, а навпаки узгоджує створення цілісної моделі (тантри) тексту слів, наприклад – його тезаурусу.
На шкалі мовних структур, про яку ми говорили вище, мова давньоіндійської філософії займає якесь проміжне місце між тим положенням, яке займає наша буденна мова, і тим крайнім положенням, яке займає абстрактний живопис. Якщо прийняти тезу англійської аналітичної філософської школи про те, що природна мова через її поліморфізм багатше будь-якої штучної мови, то ми повинні будемо визнати, що мова давньоіндійської філософії сильніша за нашу буденну мову або, в усякому разі, є сильнішою в якомусь сенсі серед мов європейської науки. Це ми можемо визнати тепер, перебуваючи під впливом того імовірнісного світогляду, який називаємо кібернетичним. Але визнати перевагу – це мало.
Важливо було б відповісти на питання, чи зможе європейське мислення освоїти і використовувати такі вільні мовні структури для заповнення того пропуску, який виник при спробі осмислити усі локально здобуті знання при побудові загальної концепції. Хто може відповісти на це питання?
А це питання вже починає обговорюватися в сучасній філософській літературі. Американський філософ Абель у доповіді «Мова і електрон», прочитаній ним на ХIV Міжнародному філософському конгресі [26, с. 351], обговорюючи завдання філософського аналізу мови науки, ставить і таке питання: чи можна знати що-небудь таке, чого не можна висловити? І далі він показує, як важко сучасній фізиці надати чіткий сенс одному з основних її понять – хвилям вірогідності.♣
♣ – адже електрон, що рухається у зворотному напрямку може вже стати античастинкою – позитроном. А кожний електрон має свій інформаційний шлейф історії буття.
Вище ми вже говорили, що з теореми Геделя виходить, що мислення людей багатші їх строгої логічно-дедуктивної форми. Суворість мови є мірою її логічності. Мова індійського мислення є вільнішою європейських мов, – це прямий доказ того, що в цьому мисленні велику роль відіграє її інтуїтивна складова. На дуже велику роль інтуїції в системі індійського мислення звертали увагу багато індологів, у тому числі, звичайно, Радхакрішнан.
І нарешті, останнє зауваження. Один з афоризмів Вітгенштейна звучить так: «Межі моєї мови означають межі мого світу»♣ [27, с. 80].
♣ – а тут доречно привести вислів російського поета Кисельова, що тільки на останньому році свого життя поринув у океан мови Тараса Шевченко і став уже українським поетом:
Все в цьому Світі –
Тільки Пісня Мови…
Української
Бо українська мова, мабуть є самою наближеною до найдревнішої і лише письменної мови – ведичного санскриту.
Інша мова відкриває нам інший світ. Читаючи давньоіндійські тексти, ми знайомимося з іншим, відмінним від описаного європейською мовою. І нам, дійсно, відкривається інший, невідомий світ. І в цьому, передусім, чарівливість цих текстів. Звідси ж і нарікання на те, що європейці так до кінця і не можуть зрозуміти концепції давньоіндійської філософії, зокрема буддизму, незважаючи на те що буддизм [в Європі] вивчається вже більше ста років.
Вище ми вже говорили про те, що з ймовірнісної моделі сприйняття мови виходить, що «приймач» може сприйняти зовсім не те, що хотів повідомити «передавач», оскільки у них можуть бути істотно різними апріорні функції розподілу смислового змісту знаку. Чи не стикаємося ми, європейці, при читанні буддійських текстів з таким зміщеним поняттям? Чи не є це переддень того, з чим нам доведеться зіткнутися при спробі розшифрувати повідомлення жителів інших світів?
Закінчуючи цей параграф, хочеться звернути увагу на можливість зіставлення буддизму, або може бути, ширше – індійській філософії з екзистенціалізмом – найбільш поширеним сучасним філософським вченням західного світу*11♣.
*11 Короткий, але хороший виклад філософії екзистенціалізму можна знайти, наприклад, в [28].
♣ – а також інтегрального традиціоналізму теорію якого започаткував Рене Генон, продовжили – Мірча Еліаде, Юліус Евола.
Екзистенціалізм виник поза рамками традиційної європейської філософії. У екзистенціалістів немає логічно розробленої доктрини, їх не цікавлять кардинальні філософські проблеми, скажемо гносеологія, їх тема – буття, людина, доля… Їм часто доводиться звертатися до мови мистецтва (Сартр, Камю, Марсель де Бовуар, Сент-Екзюпері), недаремно одним зі своїх попередників вони рахують Достоєвського. Створюються свої поняття, часом з нарочито нечітко обкресленим сенсом. «Слова, слова …логіка суджень замінюється магією слів», – так характеризує екзистенціалізм Дж. Крафт [29].
З екзистенціалістами не можна і не треба сперечатися, так само як не можна сперечатися з художником, – їх побудови можуть просто подобатися або не подобатися. Усе це страшно дратує традиційно налагоджених філософів, і передусім тихих, які тепер серйозно займається філософією науки. Один з видатних англійських філософів нашого часу К. Поппер в дискусії, приведеній у кінці його роботи [30], говорить, що великою трагедією нашого часу є те, що так багато філософів виявляються екзистенціалістами.
Перше, що зближує екзистенціалізм з буддизмом, – це своєрідне, дуже вільне відношення до слова, відмова від закінчених логічних побудов. Пізніше ми ще повернемося до зіставлення цих двох напрямів думання.