VII. Проблеми пізнавання
«Індійці…
більш схильні до пошуків єдності речей,
чим до підкреслення їх визначеності і відмінності…
Можна сказати, що спекулятивне знання є більш синтетичним,
тоді як наукова свідомість більш аналітичним».
Радхакрішнан [1, 1, с. 19].
Створення штучного інтелекту – це одне з кардинальних завдань кібернетики. Якби вдалося побудувати скільки-небудь прийнятну модель мислення людини, то це означало б, що зрозуміло, як організований процес управління в одному з найскладніших пристроїв – системі, в якій в процесі її розвитку створюється істотно нова інформація. Поява ЕОМ♣, здавалося б, створила усі необхідні технічні передумови для вирішення цього завдання, оскільки ми можемо задавати сучасним комп’ютерам виконати таке число операцій, яке, за нашими уявленнями, потрібне для моделювання хоч би окремих процесів інтелектуальної діяльності.
♣ – а тепер і павутини Інтернету.
З різноманіття процедур інтелектуальної діяльності моделюванню піддалося передусім пізнавання. Це сталося, з одного боку, тому, що пізнавання має важливе практичне значення: ми часто зустрічаємося з необхідністю виробити класифікацію в просторі такого великого числа ознак, де вже наші здібності виявляються явно недостатніми. Здається, що таке завдання легко вирішить комп’ютер, якщо ми його навчимо робити те ж, що робить людина. З іншого боку, завдання розпізнавання цікаве і в чисто теоретичному плані: вища здатність людського мозку – творчість ученого, художника – включає пізнавання. Чи не усі наукові дослідження в явному або неявному виді спираються на процедури класифікації, а отже, на пізнавання.
З вирішенням проблеми пізнавання було пов’язано багато райдужних надій. Неймовірно багато зусиль було спрямовано на вивчення цього завдання. Запропонована множина мало пов’язаних між собою методів її рішення: метод головних компонент, метод факторного аналізу, кластер-аналіз, дискримінантний аналіз, методи розпізнавання зорового образу. Величезна кількість літератури присвячена цій проблемі (див., наприклад, [39-42]). Та все ж ця проблема залишилася невирішеною і, більше того, зараз не ясно, як вона може бути вирішена. Справа тут зовсім не в недосконалості наших комп’ютерів.
В результаті великої роботи з комп’ютерами з’ясувалося, що ми все ж не розуміємо, що є механізмом пізнавання, запаяним в інтелект людини. Мабуть, він лише в якійсь малій мірі зводиться до набору логічних операцій. Ми не можемо зрозуміти, як і чому п’яти-шести літня дитина безпомилково відрізняє курку від качки. Чи інший приклад: ми не можемо зрозуміти, чому люди безпомилково відрізняють фігуру людини, ескізно замальовану простими паличками, від фігури кішки, зображеної у вигляді злегка деформованого гуртка, що має вгорі два маленькі кружечки – два вуха і внизу хвостик у вигляді коми. Ці нехитрі малюнки можна ще спростити, та все ж ми відрізнятимемо знаки, що зображують людину і кішку.
Звернемося до Древньої Індії. Виявляється, тут важливість проблеми пізнавання зрозуміла вже в ранньому періоді розвитку філософської думки. У прадавньому пам’ятнику «Тайттирії Упанішаді» знаходимо наступні рядки:
«Розпізнавання направляє жертвопринесення
І направляє також дії;
Розпізнавання усі боги шанують
як Брахмана, як старе.
Хто знає, що розпізнавання – Брахман
І не відвертається від нього
…………
Досягає виконання усіх бажань» [21, с. 86]
І далі:
«…Розпізнавання – це Брахман. Бо, воістину, від розпізнавання народжуються… істоти, розпізнаванням живуть народжені, в розпізнавання вони входять, помираючи» (Там же, с. 91).
Але особливо цікаве те, що в буддизмі є зрозумілим, що завдання розпізнавання не можна звести до послідовності логічних операцій. Не можна обмежитися складанням списку необхідних і достатніх ознак або виділенням головних ознак з усієї їх важко осягаємої множини. Ілюструємо цю думку текстом, узятим зі знаменитих «Питань Мілінди»*26 (цит.по [9]).
*26 Цей історичний документ зберіг спогади про зустрічі грецького царя Менандра (Мілінди), який правив на території Інду і в долині Гангу в 125-95 рр. до н.е., з буддійським наставником Нагасеной. У ті віки, які послідкували за походом Олександра Македонського в Індію, там часто траплялися зустрічі грецьких ораторів з індійськими діалектиками. У «Питаннях Мілінди» записані загадки і важкі питання Менандра (Мілінди), на які відповідав Нагасена.
Цар Мілінда почав із питання:
«Як звуть тебе, високоповажний, яке ім’я твоє?»
Нагасена:
«Я називаюся Нагасена, але це тільки ім’я, назва, загальновживане позначення, вираження, просте слово, суб’єкта ж такого немає, бо немає ніякої постійної індивідуальності».
Мілінда:
«Нехай 500 греків і 8000 ченців слухають: Нагасена говорить – суб’єкта, постійної індивідуальності немає. Чи можна похвалити його за це?»
І цар Мілінда сказав потім високоповажному Нагасені:
«Якщо постійної індивідуальності немає, то хто ж дає вам все те, чого ви потребуєте: сукню і їжу, житло і ліки для хворих? Хто користується усім цим? Хто йде шляхом святості?. Хто вбиває?. Навіть якщо хто-небудь убив тебе, високоповажний Нагасена, то той не зробив би вбивства»?
– Але що ж таке “Нагасена”? Чи хочете ви сказати, що волосся на голові – це Нагасена?
– Ні, великий цар.
– Нігті або зуби, шкіра або м’ясо, або кістки чи складають Нагасену?
– Ні, великий цар.
– чи складає Нагасену тілесність?*27
– Ні, великий цар.
– чи складає Нагасену сприйняття?
– Ні, великий цар.
– чи складають Нагасену представлення, форми і пізнання?
– Ні, великий цар.
– Або цей Нагасен складений із усе п’яти скандх разом узятих?
– Ні, великий цар.
– Але чи є що-небудь окрім п’яти скандх, Нагасено, що являється?
– Ні.
– Таким чином, де я не запитую, ніде не знаходжу Нагасени… Що ж таке Нагасена? Ти брешеш, ніякого Нагасени – немає
І сказав тоді Нагасена царю Мілінді:
«Якщо ти приїхав на колісниці, великий цар, то поясни мені колісницю. Чи складає вісь колісницю, великий цар»?
І Нагасена навертає проти царя його власну аргументацію. Колісниця не є ні вісь, ні колесо, ні кузов, ні ярмо. Вона не є також з’єднанням усіх цих частин або щось інше, окрім них.
«Ніде я не знаходжу колісниці. Що ж таке колісниця? Ти брешеш, немає ніякої колісниці».
Мілінда:
«Я не говорю неправди, високоповажний Нагасена. Відносно осей і коліс, кузова і дишла вживається ім’я, назва, позначення, вираження, слово «колісниця»».
Нагасена:
«Воістину, цар, ти знаєш колісницю. І так само відносно мого волосся, шкіри і кісток, відносно тілесності, сприйнять, представлень, форм і пізнання вживається ім’я, назва, загальновживане позначення, виражене словом «Нагасена», але суб’єкта в строгому значенні слова немає».
Так само говорила перед Буддою чернець Баджира: «Як у тому випадку, коли сполучають частини колісниці, вживають слово «колісниця», так і у тому випадку, коли є в наявності п’ять груп (скандх)*27, то це і є особа – так звичайно думають».
*27 П’ять груп елементів (скандх), складових, за уявленнями індійської філософії тієї епохи, людини: тілесність, сприйняття, представлення, форма і пізнання.
Читаючи цей текст, важко відбутися від враження, що буддійська філософія передбачила ті труднощі, з якими ми зустрічаємося в завданнях розпізнавання.
Важливо тут звернути увагу ще на одну обставину. Той глибокий оптимізм, який висловлювався на початку розвитку робіт по машинному розпізнаванню образу, мабуть, був пов’язаний з елементами грецького атомізму – з глибокою упевненістю в тому, що усе врешті-решт ділиться на окремі елементарні одиниці, а ці одиниці можуть мати свої імена. Імена – це назви речей. Упізнавши ім’я, ми дізнаємося річ. Якщо за іменами стоять речі, то класифікація – це процедура, що призводить до пізнавання тільки існуючих речей. І лише зовсім нещодавно став виникати в цьому сумнів (див., наприклад, [43]).
Та все ж віра в реальність існування таксонів – одиниць класифікації – така велика, що в багатьох роботах спеціально доводиться обумовлювати, що автор використовує прийоми класифікаційного аналізу складної системи лише як метод для виявлення деяких найцікавіших, із його точки зору, явищ насправді неділимої системи. Наприклад, один з авторів цієї роботи в одному зі своїх досліджень [44] провів чітке розмежування між прикладною і чистою математикою, хоча він зовсім не упевнений в тому, що прикладна математика існує як щось окреме від чистої математики. Таке розмежування йому було треба лише для того, щоб показати деякі характерні особливості, що придбавалися математикою при рішенні прикладних завдань.
В даному прикладі класифікація використовувалася лише як деякий прийом логічного аналізу, що не претендує на виявлення ізольовано існуючих речей. Усі ці міркування про службову роль класифікації і про умовне значення слів були б зовсім зайвими, якби розмова велася в системі індійських переконань. Тут, можливо, особливо добре проявляється відносність індійського уявлення про слово.